Warning: Use of undefined constant style - assumed 'style' (this will throw an Error in a future version of PHP) in /home/virtwww/w_likkasa-com_401567c9/http/wp-content/themes/likkasa/functions.php on line 247

September, 2017

Как устроена система здравоохранения в Канаде

Денег всегда будет не хватать, или стоить система будет дорого. Построить дешевую систему, которая бы соответствовала всем нашим ожиданиям, нереально нигде.

Дмитрий Бергер

Перед тем, как разбираться с системой здравоохранения в Канаде, неплохо бы представить себе контекст ее мира. Канадская система здравоохранения — универсальная, бесплатная и одноуровневая, финансируемая провинциальными и федеральными правительствами посредством автоматического медицинского страхования жителей провинции — является одним из столпов канадской идентичности наряду с хоккеем и кленовым сиропом. Что сильно мешает любым структурным реформам, которые, кстати, давно назрели, ведь изначально, в 1930-1940-х годах, подразумевалось, что она будет служит временным решением для временно неспособных трудится людей. Скажем, чтобы поломанная нога не ломала жизнь заводского рабочего. И в этом канадская система преуспела.

Но современные требования к медицине превосходят даже фантазии медиков 70 лет тому назад. Рак уже не обязательно — смертный приговор, СПИД уже контролируется. Система же, созданная в средине 20-го века для борьбы с болезнями и травмами средины 20-го века, с трудом справляется с проблемами 21-го века, и универсальная доступность ограничивает ее возможности. Поскольку универсальность и доступность закреплены законодательно, то возникновение частных клиник, имеющих свои критерии отбора пациентов и методов лечения, невозможно. Да, врачи — частные предприниматели и контакторы, но их деятельность обязана вписываться в систему государственного финансирования и следовать предписаниям правительства.

За исключением дантистов и офтальмологов. Тут, по причинам нехватки финансов, и традиционного со Средних веков разделения докторов и цирюльников-зубодеров, разрешено частное двухуровневое — государственное или частное страхование. И моментально видно преимущество такого подхода. По крайней мере в развитой экономике. Неимущие могут пользоваться бесплатными дантистами и офтальмологами (или правительство платит коммерческим докторам), но, за исключением авральных ситуаций, это происходит не особо быстро, не особо удобно и, как правило, не особо разнообразно. Например, бесплатно можно заделать дырку или вырвать зуб в то время, когда имеющий частную страховку человек (такие страховки, как правило, предоставляются работодателем как часть пакета, наряду с зарплатой) может позволить себе профилактику пару раз в год в удобное для него время и у специалиста, которого он сам себе выбирает.

В Канаде страхователем является провинциальное правительство. Гражданину Канады дают идентификационный номер социального страхования SIN (social insurance number), а жителю (не обязательно гражданину) еще и OHIP (Ontario Health Insurance Policy) карточку, по которой докторам оплачивают визиты.

В Штатах государство страхует только госслужащих, бедных и людей старше 65 или 67. Поэтому смешно наблюдать, как их конгрессмены, которых бесплатно лечит государство, ратуют за частную медицину. Вот у них, согласно Обамакэр (Affordable Health Act) вводилось с 2009 обязательное страхование частных лиц, людей обязывали покупать страховку. Почему там же и сыр-бор сейчас. Сделано это было из-за того, что, понятно, молодые болеют реже, а пожилых много, и на всех денег не хватает.

В Канаде врачи и вообще медицинские профессии, связанные с госстрахованием, находятся на коллективном контракте у государства — через свои профессиональные организации, что дает возможность держать стоимость под контролем, но ограничивает возможность расширения услуг и экспериментирования. Частная страховка в Канаде невероятно выгодна потребителям, так как дает доступ ко многим экстра-услугам, особенно — услугам дантистов, окулистов и психиатров/психологов. Может даже обеспечить отдельную палату в больнице, если хорошая страховка попалась. Если провинциальная страховка покрывает нарывы-переломы, то профилактика зубов и души стоит денег.

Доктора, инженеры, ученые, адвокаты в Канаде переставляют собой особый профессиональный класс. Чтобы стать представителем одной из этих профессий, не достаточно закончить университет и пройти практику. Нужно еще сдать экзамен для членства в профессиональной организации провинции или штата. Именно эти организации регулируют отношения профессионалов с правительством и контролируют деятельность своих членов. Так, адвокат или врач, выпертый из ассоциации за действия, несовместимые, по мнению коллег, с репутацией врача или адвоката, не сможет работать по специальности, хотя его проступок и не был преступлением в юридическом смысле.

Государственная страховка и частные врачи позволяют пациентам избегать привязки к участкам и дают им возможность выбора. Медицинская система организована по принципу сортировки — трияжа. Это значит, что семейный врач или медсестра на приеме в скорой помощи определяет срочность проблемы и соответственно выстраивает очередность приема обратившихся. Многим это не нравится, так как иногда приходится ждать часами, когда на тебя обратят внимание. Но система действительно эффективна. Например, после того как, кажется, в 1970-х в Чикаго было принято решение пропускать больных не в порядке живой очереди, а по степени ургентности состояния и угрозы их жизни и здоровью, то количество умерших от инфарктов и инсультов упало до нуля.

Задача семейного врача или, у детей до 18 лет – педиатра, вести наблюдение за постоянным пациентом, определить необходимость привлечения специалиста и, если таковой нужен, направить к нему. К сожалению, довольно много народу, часто новые иммигранты, непривычные к такой системе, не ищут семейных врачей или педиатров для детей, а полагаются на скорую помощь в любой ситуации. Это пожирает огромные средства, так как визит к семейному доктору обходится казне в 25-50 долларов, а тот же поход в отделение скорой помощи обходится государству в сотни, а то и тысячи долларов. Но люди упорно прутся в госпиталь с кашлем и терпеливо сидят по 4 часа ради прослушивания легких и таблетки от головной боли.

В Америке однажды посчитали, что дешевле было бы содержать одного бездомного алкоголика, дав ему пособие, квартиру и медсестру для наблюдения, чем несколько раз в год откачивать в реанимации. 30-50 тысяч против 100000-250000. И это человек без всякой медицинской страховки!

Статистика показывает, что универсальная государственная медицинская страховка способствует занятости населения. В группе мужчин 25-54 лет, то есть самом производительном сегменте населения, занятость составляла в Швеции — 84%, в Канаде 82%, а вот в США всего лишь 77%. Немаловажную роль здесь играет как раз медицинская страховка. Если работодатель ее не предоставляет, а здоровье того требует, то имеет смысл оставаться в системе, которая предоставляет медицинскую помощь только бедным и безработным. Особенно, когда лекарства стоят диких денег. А они так стоят, особенно в Штатах, где развит лекарственный туризм в более дешевую Канаду.

Поскольку канадский доктор по определению бизнесмен, ему приходится вести бизнес со всеми плюсами и минусами. Мой нынешний доктор имел цветущую практику в прекрасном районе, и даже сам нанимал докторов, так там все шло прекрасно. Пока в один прекрасный день владелец помещения не продал место международной корпорации пончиков. Я пришел, а вместо докторов — пончики!  В общем, пришлось моему доктору заниматься восстановлением практики считай с нуля в новом месте.

Частная практика — бизнес. Я давно знаком с известным оттавским детским офтальмологом — один такой специалист в городе в избранной нише. Кстати, еще в 1991 году он восторгался советским офтальмологом Федоровым, первым поставившим глазную операцию на поток и превративший ее в бизнес. Сам мой знакомый поставил свою практику на поток с военной, а то и механической точностью. Все занимает 10-15 минут, скорость ошеломляющая, 5-6 комнат, между которыми он и его помощники носятся, как заводные. Он меня знает, и говорит со мной дружески, что-то спрашивает, но я просто не успеваю переварить это все и ответить на такой скорости. Это непривычно и раздражает, но у него сидят толпы в приемной, значит, что-то он делает правильно. Он жаловался, что трудно найти подходящего офтальмолога для его практики. Он их спрашивает, сколько они готовы принять пациентов? Ну, мямлят кандидаты, 10-15. В час? — интересуется мой знакомый. У тех лезут на лоб глаза. В день! Свободен!

Что удобно — много разбросанных по городу мелких лабораторий, которые открываются в 6-7 утра, чтобы народ мог сдать анализы до работы. Пришел после 9 утра — вообще никого. Такая децентрализация дает гибкость системе.

Канадские врачи недовольны системой, нехваткой финансирования. Система требует реформ, но как реформировать то, что стало частью национальной самоидентификации? В этом плане у Украины есть преимущество — возможность все начать с нуля и, значит, избежать ошибок других.

Денег всегда будет не хватать, или стоить система будет дорого. Построить дешевую систему, которая бы соответствовала всем нашим ожиданиям, нереально нигде.

Read More

Науковці ЄС офіційно оголосили гомеопатію нонсенсом

Не те щоб науковці не знали про це раніше – але масштаб поширення гомеопатії змусив зробити офіційну заяву.

Організація EASAC, що об’єднує академії наук з 29 країн Європи, оприлюднила 12-сторінкову заяву, в якій називає гомеопатію нонсенсом, а поширення і застосування гомеопатичних продуктів — небезпечними для здоров’я.

EASAC має намір вплинути цією заявою на регулюючі органи Євросоюзу, здатні вжити заходів по боротьбі з гомеопатією, ринок якої в Європі і США продовжує зростати, – передає Громадське.

У доповіді йдеться про те, що гомеопатичні засоби можуть завдати шкоди пацієнтам, які потребують лікування, оскільки заважають їм приймати справжні ліки і підривають їхню віру в медичне співтовариство.

Знаєте, як називаються альтеранитвні ліки, дію яких доведено?

EASAC рекомендує урядам країн ЄС ввести норми щодо припинення неправдивих тверджень і рекламних повідомлень гомеопатів; припинити фінансування гомеопатичних засобів з державних медичних програм; зажадати чітко вказувати на етикетках гомеопатичних препаратів склад активних компонентів та їх дозування.

Крім того, академіки не обійшли стороною і альтернативну медицину, яка заснована на помилках на кшталт «лікування подібного подібним» або наявності у води пам’яті.

У 2015 році гомеопатія була в Європі індустрією з обігом в € 1 млрд, галузь зростає щорічно на 6%.

Read More

Неймовірне ставлення до пацієнтів, блискавична “швидка” і зарплата лікарів до 500 тис грн на місяць: як лікують у найбагатшій країні світу Катарі

Неймовірне ставлення до пацієнтів, блискавична “швидка” і зарплата лікарів до 500 тис грн на місяць: як лікують у найбагатшій країні світу Катарі

Читайте на “tsn.ua” блог Юлії Закі у рамках серії “Закордонна медицина очима українців”: https://ru.tsn.ua/…/kak-lechat-v-katare-krohotnye-bolnichny…

В самой богатой стране мира медицина соответствующая, хотя и здесь есть свои нюансы.
ru.tsn.ua
Read More

ШАНОВНІ ПРАЦІВНИКИ ФАРМАЦЕВТИЧНОЇ ГАЛУЗІ! Щиро та сердечно вітаємо вас із професійним святом!

фармацевти

Ваша робота потребує не тільки глибоких фахових знань і різнобічних навичок, а й великого серця, високих моральних якостей, а зараз навіть особистої хоробрості для виконання професійних обов’язків.

Бути фармацевтом – це значить щодня й щогодини піклуватись про здоров’я наших громадян. І ті, хто виробляє ліки, й ті, хто їх реалізує, — всі ви виконуєте найважливіше соціальне завдання. Не залишаються осторонь і вчені, які працюють на освітянській ниві фармацевтичної галузі – підготовка кваліфікованих кадрів є одним із найголовніших завдань сьогодення: час потребує від вас нових підходів, щоб підготувати фахівців, котрі використовуватимуть останні досягнення науки й доноситимуть їх до пацієнтів. Джерелом натхненної праці для всіх вас є любов до обраної професії, прагнення служити Людині і її Здоров’ю.

Тож нехай це свято наповнить ваші серця гордістю за нашу фармацію, нехай збуваються ваші мрії і надії на світле майбутнє України!

Зі щирою повагою – правління Асоціації

працівників лікарняних кас України.

Read More

Рівні ургентної допомоги і черги до спеціаліста: особливості медичної системи Іспанії

А чого я маю вакцинувати дитину ? А навіщо мені щороку робити флюрографію? Караул, в мене температура! Чого не приїздить швидка? Це «улюблене українське» в Іспанії не проходить. Тебе держава забезпечує, якісними медичними послугами, але й ти, як пацієнт, маєш обов’язки!
Це:
– робити щеплення собі і дитині. Так, вакцинують і дорослих. 90% населення щеплені;
– приходити на профілактичні огляди. Робити мамограму після 50-ти раз на два роки. Міряти цукор і тиск, коли сказав лікар. Тримати дієту і займатися спортом. Уявіть, більшість ці рекомендації медиків не вважають нісенітницями , бо здоровим бути модно.
– Знати в яких випадках можна викликати швидку. Бо дзвонити 112, коли температура у дитини під 40, тиск у бабусі, чи почалися перейми – це не повага до своїх земляків. Поки ти відволікаєш швидку, хтось може померти через інфаркт. Для незначних випадків є власна машина і таксі. В шпиталі весь час відкриті двері.
І моє улюблене : чому всі політики ще у 86 році проголосували за медреформу? Хоча часи були не прості, кожен тягнув на себе ковдру. Раптом можновладці зрозуміли, коли в тебе зупиниться серце , тебе не встигнуть довезти в іншу країну з якісною медициною, навіть якщо ти мільйонер. Тут не має місцевої Феофанії. Політики лікуються в державних шпиталях. Феофанії «чесатися» до пересічного іспанського шпиталю третього рівня. І йшли вони до світлого майбутнього 15 років. Хоча і воно має свої темні плями у вигляді черг до вузьких спеціалістів. Кожні попередники продовжували робити, те до чого домовилися 86 року. Отака їх логіка.

Час очікування прийому вузького спеціаліста в Іспанії може тривати більше місяця, а “швидка” приїздить лише в разі реальної загрози життю…
Read More

Пацієнти про медицину. Світовий досвід

В своїх виступах в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун часто посилається на системи охорони здоров’я інших країн. Спочатку вона наводила приклад США, згодом зауважила, що в реформуванні медицини вона переважно орієнтується на британську модель. З десятків сторінок презентацій, графіки, статистичних даних пересічному читачеві важко збагнути переваги і недоліки систем громадського здоров’я різних країн.

Тиждень зібрав відгуки з пацієнтського досвіду українців, які живуть в США, Італії, Німеччині, Данії, Британії, Франції, аби розібратись докладніше.

Слід почати з того, що в різних країнах ситуація різна, оскільки система громадського здоров’я тісно пов’язана з соціальною моделлю. Наприклад, в США   так звана ліберальна. Держава найменше втручається в суспільні правовідносини в соціальній сфері, регулюючи тільки вкрай важливі за критеріями суспільного ризику аспекти. Медичні послуги в США – це повністю приватний бізнес, а тому брати в цілому її за приклад для України не варто. Найбільш соціально орієнтованою респонденти називають французьку модель, де з допомогою високих ставок і прогресивного оподаткування, багаті платять за бідніших. Право на державну медичну допомогу у вигляді страхового мінімуму медичних послуг гарантовано кожному мешканцю. Медичне страхування є обов’язковим та оплачується працівником (1/4) та працедавцем (3/4). Вибір лікаря або клініки є особистою справою пацієнта. Згідно з оцінкою ВООЗ, Франція перебуває на першому місці у списку зі 191 країни за загальним рівнем охорони здоров’я. Лише 0,1% населення країни не охоплено загальним державним медичним страхуванням. Французька система медичного страхування заснована на принципі значної компенсації у випадку будь-якої медичної проблеми та повної компенсації у випадку важкого захворювання. За умов стандартних розцінок компенсується 80% вартості лікування та від 80 до 40% вартості ліків, в залежності від ступеню їх медичної необхідності. Необов’язкові ліки не оплачуються.

В Італії 8% від ВВП держава виділяє на медицину. Фінансування розподіляється відповідно до щільності населення по регіонах. Регіональні органи самоврядування вирішують, куди і скільки коштів спрямувати, які послуги будуть безкоштовними, які – з частковою оплатою, які повністю оплачуваними. І платні, і безкоштовні послуги можуть надаватись в межах одного лікувального закладу. На території адміністративної одиниці діють затверджені тарифи за медичні послуги, і вони будуть однаковими в кожному лікувальному закладі певного регіону.

Спільною проблемою більшості країн є черги в державних лікарнях до вузькопрофільних спеціалістів і на планову госпіталізацію.

Причини популярності приватного медичного страхування

В США існує лише приватна система медичного страхування. В країнах, де є державна система медичних закладів і гарантований пакет медичних послуг, громадяни середнього класу все-таки надають перевагу приватному медичному страхуванню. Тому що, у Великобританії, наприклад черги на прийом до фахівців державних клінік можуть тривати від двох тижнів до 6 місяців. Медичні послуги в приватних клініках надзвичайно дорогі. Без страховки оплатити їх дуже важко, ціни сягають кількох тисяч фунтів, але необхідне обстеження і лікування в приватній клініці можна отримати набагато швидше – протягом лічених днів, а то й годин. Лікар приватної клініки приділить пацієнтові не 20 хвилин, а годину-півтори первинного прийому. Трохи кращою є ситуація у Франції, в Італії, Данії, Німеччині, проте черги там також є, особливо у великих містах. Респондентка з Італії розповідає, що обдзвонює лікарні міста, передмістя і навіть цілого регіону, аби записатись і потрапити на консультацію лікаря певної спеціалізації швидше. Саме тому приватна медична страховка, яку оплачує роботодавець, є істотною перевагою, особливо для працюючих батьків, оскільки страхова сума здебільшого покриває цілу сім’ю включно з дітьми. За усталеною практикою такі страховки більшість роботодавців гарантують для своїх працівників в США, Британії, Франції, Норвегії. В поширені випадки, коли працівники обирають між кількома роботодавцями, надаючи перевагу не тому, де вища платня, а тому, де краща страховка. Роботодавцеві це вигідно – адже працівник менше хворітиме і відволікатиметься на власні хвороби чи недуги членів родини. У Німеччині роботодавець може купувати додатково приватні страховки для своїх працівників, але вартістю не вище державного граничного тарифу, решту працівник доплачуватиме сам.

Три «Д»: доброзичливість, доброчесність і довіра. Всі респонденти відмітили величезну різницю з Україною в ставленні до пацієнта як до клієнта. Проте, це є частиною усталеної культури соціального спілкування в усіх сферах громадського життя розвинених країн – в колективі, в сфері послуг, в приватному спілкуванні. Тож і в клініках незалежно від форми власності ставлення дружнє, починаючи від найнижчої ланки персоналу, і закінчуючи найвищою. Люди давно усвідомили, що живуть в спільному просторі, і немає підстав створювати собі додаткові проблеми. А тому недоброзичливого ставлення чи хамства немає. Як наслідок – лікареві більше довіряють, оскільки законодавство в сфері медицини дуже розвинуте, є уповноважені органи, які постійно моніторять рівень надання послуг, здійснюють нагляд і за додержанням професійної етики, і такої корупції, як в Україні, немає. Крім того, скрізь лікарі дотримуються клінічних протоколів при призначенні лікування, а тому вплив фармацевтичних компаній на прийняття рішень лікарями в країнах ЄС зведений до мінімуму, на відміну від України. Саме тому впровадження в Україні обов’язкових протоколів мають величезне значення для усунення корупційних впливів фармацевтичних агентів на лікарів.

Державні гарантії і приватна медицина. Система державної медичної допомоги поширилась після Другої Світової війни, коли населення повоєнної Європи потерпало від різноманітних епідемій, зокрема – туберкульозу.

В США відсутні гарантовані державою медичні послуги. Існує лише Федеральний закон, який забороняє відмовляти пацієнтові в невідкладній допомозі через відсутність у нього страховки чи грошей. Якщо безпритульного, нелегала чи іноземця, якого немає приватної страховки  доправлять до госпіталя, йому гарантовано нададуть невідкладну допомогу. Але як тільки його стан зміниться з критичного на задовільний, його тут же випишуть, видавши чек для оплати за надані послуги. До речі, в Британії і Франції  можна викликати безкоштовну невідкладну допомогу, але її виконують парамедики (рятувальна служба). Їхнє головне завдання – доправити пацієнта до лікарні для невідкладної допомоги, підтримуючи життєдіяльність. А тому люди частіше звертаються до платних послуг подібного характеру. Державні служби «швидкої» можуть визначати чи є достатньо вагома причина для виїзду. Зокрема, висока температура або біль такими причинами не є, і в транспортуванні пацієнта можуть відмовити. В США як правило, лише люди за межею бідності не мають власного автомобіля. В решті випадків пацієнти самі, або з допомогою близьких, доправляються до лікарень. Лікувальні заклади і служби поділяються на приватні і державні – в Британії, Італії, Франції, Німеччині. В Італії швидка допомога виїздить до пацієнта безкоштовно. Працює система відшкодувань (реімбурсації) за надані послуги і ліки частково чи в повному обсязі. Страхові каси в Німеччині являють собою систему державного медичного страхування. Вони є різні, кожна пропонує якийсь особливий пакет послуг і свій тариф, але по вартості він не відрізняється істотно від інших. Клієнт може вибирати за приоритетністю тієї чи іншої послуги для себе. Державні страхові каси не мають права відмовити клієнтові, а ось приватні страховики – можуть. Вони ретельно перевіряють усі дані потенційних клієнтів.

Послуги окуліста і дантиста у Франції – царини лише приватної практики. В Італії послуги окулістів є гарантованими державою для окремих категорій пацієнтів (наприклад, з вадами зору від народження та людям старшого віку). Приватні страхові поліси на ці випадки стають у великій нагоді. Українцям, які мешкають в ЄС, і не мають приватних медичних страховок, дешевше їздити лікувати зуби до України.

В Данії, на відміну від США, доля приватної медицини складає лише 2%. Решта – державна. Служба швидкої допомоги також самостійно визначає чи є підстави для виїзду на виклик. В зв’язку з чим за останні роки було кілька гучних скандалів. Молодий чоловік помер в центрі Копенгагена біля метро, і хоча перехожі тричі викликали невідкладну допомогу, чергові, дізнавшись що він не дуже охайно вбраний, схожий на безпритульного, подумали, що протверезіє і сам піде, а тому на виклик не приїхали. Інший випадок стався, коли дитина з астмою просто померла, не дочекавшись приїзду швидкої, що їхала на виклик півтори години.

В Італії пацієнти надають перевагу зверненням до державних лікарень, оскільки тільки там є найновіше медичне обладнання для точної діагностики і оперативних втручань. Загалом, рівень фаховості і довіри пацієнтів до лікарів державних і приватних лікарень і приватних всіма респондентами визначений як достатньо високий, різниці практично немає.

Первинна ланка. Сімейні лікарі. На відміну від США, в Італії і Данії прийом у сімейного лікаря за місцем проживання є безкоштовним, як і прийом у вузького спеціаліста за направленням сімейного лікаря. У Франції первинна ланка у вигляді сімейних лікарів є насамперед є давньою традицією, особливо для родин, які мають дітей. Сімейні лікарі також є в Німеччині, Британії. В певних випадках вони можуть приїздити за викликом пацієнта додому. Деякі сімейні лікарі навпаки, цього не практикують. Пацієнт може вільно вибирати собі сімейного лікаря, який йому більше подобається. Проте, якщо у сімейного лікаря перевищено ліміт пацієнтів, він може відмовити приймати нового пацієнта. Таке нерідко трапляється у Франції, Британії, Данії. Респонденти з Великобританії, Франції і Німеччини часом скаржаться на небажання сімейного лікаря призначити додаткові обстеження, зокрема – простий рентген у випадку гаймориту і двох випадках бронхіту. Пацієнтці, яка тимчасово мешкала у Франції без громадянства, лікар призначив МРТ вартістю 800 Євро, хоча насправді, достатньо було просто зробити рентген. Їй вдалось зробити його дешевше в Італії, перетнувши кордон.

Медична освіта та право на практику. В США лікарі здобувають освіту в дуже конкурентному середовищі. До медичних шкіл важко вступити і важко навчатись, загалом навчання триває аж 10 років: спочатку загальний курс на бакалавра, потім іспит на “boards” до медичної школи, де навчання триває ще 4 роки, 5й і 6й рік – резидентура, яка дає вибір програми зі спеціалізації, і знову іспити і співбесіди, після резидентури – можна практикувати, але ще не в приватній практиці, як самостійний повноцінний лікар. Для одержання лікарської ліцензії потрібно здати ще іспити, і тільки тоді можна отримати ліцензію на приватну лікарську практику. Протягом життя лікарі поновлюють свої ліцензії кілька разів. Нагляд за наданням ліцензій здійснюють в США професійні асоціації за лікарськими спеціалізаціями, наприклад, для хірургів – Професійна асоціація хірургів, або гінекологів, психіатрів тощо. Лікарі сплачують внески до цих асоціацій, і є їх постійними членами. Асоціації затверджують і публікують клінічні протоколи, розглядають скарги пацієнтів, в тому числі щодо етичних порушень, і мають право позбавити лікаря ліцензії. Також цього можна добитись через суд. Лікарі можуть практикувати як у клініці, так і приватно, і як сімейні лікарі, відвідуючи пацієнтів або приймаючи в себе в офісі.

Лікарі Франції і Італії працюють на підставі диплому, додаткових іспитів на ліцензії не потрібно. Лікар у Франції може працювати певну кількість годин в державній лікарні, а решту – в приватній, і навпаки. Італійський лікар державного госпіталя працює за контрактом, що передбачає 38 робочих годин на тиждень.

В Данії лікарська професія є найбільш оплачуваною серед інших. Вчитись на лікаря важко, величезна конкуренція, але данська респондентка зауважує, що попри всі незвичні особливості у ставленні– повільність і прохолодність, дистанційованість від проблеми пацієнта, довірилась би «байдужому» данському лікареві, аніж співчутливому українському.

В Німеччині, де також існує поділ на державні і приватні медустанови, відкриття приватної практики є дуже складним процесом. Одного лише диплому про вищу медичну освіту не достатньо. Лікар повинен мати: так звану апробацію – державний дозвіл на право називатися лікарем-спеціалістом і працювати в цьому статусі, що передбачають документи. Кожен лікар повинен найперше отримати дозвіл від поліції за відсутністю судимості, документ від психіатра про відсутність психічних розладів або залежностей від алкоголю, наркотиків, тощо. На додачу – підтвердження додаткової кваліфакації, внесення до державного реєстру лікарів, дозвіл від державних страхових компаній на лікування їхніх пацієнтів (видають професійні організації лікарів і страхових кас). І тільки за наявності перерахованого, лікар може подати запит на дозвіл відкрити власну лікарську практику. В приватних практиках хірургічного спрямування пропонують амбулантні операції. Це лапароскопічні чи хірургічні операці, які проводяться під загальним нарокозом, але після них пацієнт може піти додому уже ввечері. До приватних в Німеччині належать і лікарні, які фінансує церква.

Скорочення ліжкомісць і госпітальні округи. Спільною проблемою для всіх країн є наслідки оптимізації, а фактично – скорочення лікувальних закладів за територіальним принципом, внаслідок чого погіршується доступ мешканців територій, де немає лікарень, до медичних послуг. В Данії, Центральній частині і на Півдні  США існує проблема з доступом до медичних послуг, оскільки госпітальні округи скорочують кількість лікарень. Це стосується територій, де щільність населення є істотно меншою за площу. Пацієнтам часто доводиться їздити за допомогою до сусіднього міста, регіону чи штату. Лімітована кількість ліжкомісць є причиною величезних черг на госпіталізацію як за плановими, так і позаплановими операціями і навіть за пологами. Якщо ви приїдете на пологи в США чи Великої Британії раніше, ви проведете час, сидячи в кімнаті для очікувань. Саме тому всі породіллі в США знають правило «5-1-1»: в лікарню треба вирушати, коли пауза між переймами не більша ніж 5 хвилин, одна перейма триває хвилину, а загалом перейми тривають вже щонайменше годину. Це правило майбутнім батьками розтлумачують на курсах, які проводять головним чином експерти чи громадські організації. Такі курси в США можна вибрати самостійно, на власний смак і за власною «філософією». Вони не є безкоштовними, їх часто оплачує страховка. До речі, кесарів розтин проводять за показами, а не за бажанням породіллі. Респондентка Тижня, яка народжувала в клініці штату Род-Айленд, США, зазначила, що вибрала собі супровід акушерки, а не звичного для нас гінеколога. Завдяки курсам і обізнаності щодо правила «5-1-1», а також тому, що чергова лікарка або акушерка завжди на зв’язку для відповіді на питання і підтримки батьків, вона «почувалась безпечно і впевнено під час 4 годин перейм, які могла провести в затишку свого дому».

Респондентка з Данії описує свій пацієнтський досвід так: «Була госпіталізована під час вагітності на чотири дні в зв’язку з невеличкою проблемою, в палаті чотири ліжка, можна відгородитися від всіх шторами. Ліжка комфортні. Оснащені багатьма функціями, в тому числі викликом медсестри. Найбільше вразило меню з їдальні: за годину до прийому їжі можна замовляти що завгодно з широкого переліку, і це привезуть. Порції величезні, а меню цілком ресторанне. Ліки під час госпіталізації видавалися безкоштовно, як і всі інші приладдя. Одяг можна мати свій, а можна взяти лікарняний. В туалеті/душі можна знайти або попросити в чергової медсестри якісь дрібні речі типу прокладок, зубних щіток, шампуня. В «багатих» центральних лікарнях Копенгагена ще більше речей віддається безоплатно. Термін госпіталізації залежить тільки від рішення персоналу, пацієнт може погоджуватися чи ні, але мусить виконувати. Поруч лежала жінка з серйозною порожнинною операцією (хоч і лапароскопічною), призначеною на вечір. Вночі вона лише так-сяк оклигала від наркозу, а вранці прийшли медсестри і почали її збирати додому. Хвора просилася ще на один день, казала, що не буде замовляти ту їхню ресторанну їжу в їдальні. Вона з острова Борнхольм, там у зв’язку з укрупненням позакривали лікарні, розпустили лікарів, тому люди літають за серйозною медичною допомогою в Копенгаген. Жінка насилу пересувалась по палаті, не те що з валізою їхати на вокзал чи в аеропорт. Її, покривившись, залишили за умови, що рано вранці наступного дня її вже не буде. Наступного дня інша жінка прооперувалась і її майже одразу забрали додому родичі. В палати заходять без халатів і спеціального взуття, але перед будь-якими дверима висять дезінфектори для рук. Двері відкриваються натисканням на кнопку, а не ручками».

Народжувати в Данії США, Великій Британії породіллі добираються своїм ходом, незалежно від стану. Можна дзвонити у швидку, але вони скажуть: викликайте таксі, якщо нема кому вас доставити. Та ж респондентка з Данії розповідає: «І я їхала на пологи на таксі опівночі в сусіднє містечко, бо в нашому лікарню закрили у зв’язку з «укрупненням» (оптимізацією – авт.). В лікарні сказали: у вас води відійшли, але маленька розкритість, тому давайте назад додому. А я витратила на таксі останні 500 крон. На щастя, моя акушерка написала в картці, щоб мене не вертали додому, оскільки я самотня і малозабезпечена. Отже я опинилась в палаті на двох чи трьох сама і чекала ранкової зміни, щоб вона вже вирішувала мою подальшу долю. Вранці до мене приставили акушерку, яка займалась мною до кінця своєї зміни, вона стимулювала і потім прийняла пологи”. Ведення вагітності відбувається за місцем проживання. Найбільше в данських лікарнях вразило самообслуговування: якщо хочеш дізнатися результати простих аналізів, пройди їх сам: в туалеті стоять одноразові стаканчики, папірці з реагентами, докладна інструкція висить на стіні. Все завжди на місці – якщо на ящику написано, що там одноразові рукавички, то вони там сто відсотків є. Ведення вагітності дуже сильно відрізняється від зайвої метушні в Україні: двічі загальний аналіз крові, двічі сканування, оце і все! «Мені не вірилось, бо в мене перша дитина в сорок років, але для Данії це варіант норми і ніхто ні з ким не носиться, якщо немає видимих проблем. Після пологів виписують через чотири (!) години. Але мені, знову ж таки, пощастило зупинитися в лікарняному готелі безплатно, щоб краще навчитися управлятися з немовлям».

Персональні дані пацієнтів. В Британії пацієнт повинен бути зареєстрованим в державній системі охорони здоров’я (присвоюється індивідуальний номер). В США у громадян є номер страхового полісу. Але інформація про пацієнта зберігається в електронному вигляді тільки у страховиків або в лікарнях, до яких звертався пацієнт. Дані про пацієнта зберігаються в зашифрованому вигляді. Загальнодержавної системи даних про пацієнтів в США немає. Кожен мешканець Франції має електронну картку (“carte vitale”), в якій відображається стан страховки і наявність важких хронічних хвороб. Іншу, детальнішу інформацію про пацієнта і історію його звернень, діагностики зберігає в своєму комп’ютері сімейний лікар. В Данії – найрозвинутіша система електронного обліку пацієнтів.  В Італії єдиної медичної електронної картки немає, щоразу, звертаючись до клініки і проходячи обстеження, пацієнт підписує дозвіл на користування і зберігання персональних даних. В Німеччині дані про захворювання зберігаються в сімейних лікарів в електронному і паперовому вигляді. Медпрацівники несуть сувору персональну відповідальність за розголошення персональних даних пацієнтів. За порушення лікарської таємниці законодавство передбачає кримінальну відповідальність. Без згоди пацієнта навіть його найближчі родичі, дружина чи діти ніколи не дізнаються про його діагноз або проблеми зі здоров’ям в минулому. За будь-яке порушення на лікаря чекає фактично окрім втрати практики, штраф або й кримінальна відповідальність.

Недодіагностування і передіагностування. Як уже зазначалось вище, в Британії і Франції є проблема з надмірною ощадливістю сімейних лікарів, які не завжди й не одразу направляють пацієнтів до вузькопрофільних фахівців або на специфічну діагностику. В США суспільство привчене в будь-якому випадку звертатись по допомогу і приймати пігулки від найменшого дискомфорту – повне обезболювання, снодійні, вітаміни, харчові додатки тощо. В кожній родині аптечка наповнена вщерть. І система влаштована так, що  лікарі не зацікавлені лише в оптимальній допомозі, в їхніх інтересах – надавати якомога більше послуг, адже всі вони платні. Внаслідок цього американці витрачають значні кошти на медицину без адекватного результату.

В Британії і Данії, де є державні гарантії доступу всіх верств населення до медичних послуг, трапляються випадки недостатньої уваги до проблем з боку лікарів. Час від часу в пресі з’являються повідомлення про жахливу недбалість. Зокрема, нещодавно у Данії хлопчик-інвалід впав з гойдалки, і хоча його привезли до лікарні вчасно, йому прописали спокій і постільний режим, не дообстеживши. В результаті дитина померла від травм черепа й хребта і крововиливу в мозок. Це викликало величезне суспільне обурення

Профілактика і підходи до політики громадського здоров’я. Як така, окрім вакцинації, профілактика захворювань є відсутньою в США. Ніхто не проходить профілактичних медоглядів, і це є проблемою. Як уже відзначалось, держава в США приділяє увагу питанням надзвичайного характеру, наприклад, загрозі епідемій. Щеплення можна зробити і нелегалам, без загрози видворення. Кожен штат має свою програму з профілактики епідемій. Якщо особа за межею бідності або нелегал – єдиною можливістю звернення щодо медичної допомоги є так звані «вільні клініки» – при великих університетах, благодійних організаціях. Там в першу чергу можна зробити щеплення, полікувати інфекційні захворювання. За програмою Affordable Care Act (Доступне лікування), яке в народі назвали Obama Care, нині федеральний уряд заохочує створення в кожному штаті центрів медичних послуг, які б опікувались соціально неблагополучними верствами, а уряд в свою чергу, надає таким штатам дотації і субвенції.

В Данії наполягають на особистій відповідальності за власне здоров’я і здоров’я дітей: загартування, спорт, природа і відмова від шкідливих звичок, економія опалення взимку і провітрювання приміщень. Дітей привчають до самостійності і відповідальності з ясел: самі вдягаються, мають при собі рюкзак з водою і їжею, змінним одягом. Брудний одяг – не ознака бідності, а навпаки, свідчення того, що дитина весело проводить час на природі, а не сидить в кімнаті. Вибір на користь якості, а не видимості – в усьому. «На нас дивляться, наче на інопланетян, тому що ми одягаємося тепло, коли холодно. Діти ганяють на вулиці загартовані і напіводягнені. В аптеках продають без рецепту лише льодяники від кашлю і парацетамол. Данці нічого не знають про народну медицину. Діти з колиски без шапок в будь-яку погоду, в гумових чоботях, сидять на землі. З іншого боку, якщо в когось діагностували серйозне захворювання, то можна гарантовано отримати всі можливі обстеження, і в більшості випадків – відшкодування вартості ліків» – розповідає українка з Данії.

Враховуючи популярність різних косметичних і пластичних покращень в США, жителі великих міст і заможніших штатів являють собою спільноту «професійних пацієнтів», на разючому контрасті з південними і центральними штатами, де доступ навіть до необхідних медичних послуг обмежений. В Данії все навпаки – незважаючи на доступність медицини, лікарі і суспільство за звичкою віддають перевагу загартуванню і натуральному вигляду. Людей, які звертаються до клінік естетичної медицини для відбілювання шкіри, зубів, видалення целюліту чи пластичних операцій без особливих причин вважають не зовсім адекватними. Зуби можуть бути жовті, але будуть здорові. І тому данські лікарі, які радили нашій співвітчизниці сісти на велосипед, плавати, загартовуватись і бігати під час вагітності в 40 років, видались їй садистами. В Німеччині профілактиці приділяють чимале значення, і це є швидше питанням славної німецької ощадливості. В Британії суспільна культура є ближчою до данської – діти і підлітки в дощ і холод без шапок, в кедах і балетках на босу ногу. У всіх шмарклі, але ніхто не вдягається тепло, крім емігрантів.

Відповідальність і безпека. В усіх перелічених країнах лікарі суворо дотримуються галузевих клінічних протоколів при призначенні лікування. Закордоном медичне право дозволяє пацієнтам притягувати до відповідальності лікарів, зокрема в США і Франції медичне законодавство надзвичайно розвинене, а тому лікарі діють в межах суворої відповідальності. В Німеччині за найменшої підозри в корупції, маніпуляціях чи занедбанні обов’язків, і зокрема, етичних лікар може втратити дозвіл на практику і навіть отримати тюремний строк. Моніторинг здійснює Kassenärztliche Vereinigung об’єднання касових лікарів (себто тих, які отримали дозвіл на практику). Туди можна поскаржитись, так само як в США –до Професійної асоціації лікарів, і за їх рішенням лікаря можуть позбавити ліцензії. Нещодавно в Німеччині був випадок, коли лікар, який хоч і діяв в інтересах пацієнтів, записуючи в їх досьє діагнози з метою пришвидшення одержання донорських органів для пересадки, був звинувачений і покараний за таке порушення порядку черговості. Пацієнти можуть оскаржити будь-який невірний крок лікаря і одержати значну грошову компенсацію.

Величезна увага приділяється безпеці пацієнтів. Українка, яка народжувала в США розповіла, що одразу після пологів дитині на ніжку одягають спеціальний електронний браслет. При спробі піднести дитину близько до ліфту чи дверей спрацьовує сигналізація. «Одразу біля приймального покою – пост охорони, на якому оформлюють перепустки для породіллі і за потреби – її супроводжуючого (батька дитини). Без цих перепусток до лікарні не пускають нікого. Виписка з немовлям відбувається швидко: всі лікарі проводять останній огляд в палаті, дають настанови, і ставлять електронний підпис у виписці, яка автоматично відправляється до охорони, лише тоді охорона на виході знімає з дитини електронний браслет. Ще одне завдання охорони – допомогти правильно встановити дитяче автокрісло. Без перевірки правильності встановлення вам не відкриють шлагбаум і не випустять з території лікарні.»

В Україні крім загальних принципів відшкодування шкоди, спеціального медичного законодавства немає.  Пережитком радянщини є розподіл, при якому діагностує один лікар, оперує другий, а лікує третій. Притягнути лікаря до відповідальності за постановлення непідтвердженого діагнозу, призначення некоректного лікування або за хірургічну помилку – практично неможливо.

Наші перспективи. Респондентам, які розповіли про свій пацієнтський досвід в інших країнах, було запропоновано висловити побажання і пропозиції, які вони вважають необхідними для України. Абсолютна більшість назвала запровадження державної страхової медицини, утвердження базового пакету медичних послуг, доступного усім громадянам, прийняття законів щодо посилення відповідальності лікарів за корупцію, недбалість і етичні відступи, зміну культури ставлення до пацієнта як клієнта, в першу чергу. Як виявилось, в жодній з країн, окрім Данії, не існує єдиної  медичної системи даних про пацієнтів, хоча існують електронні картки задля ідентифікації пацієнта в системі доступу до медичних послуг і страхування, проте ніде уже немає суцільно паперової форми обліку пацієнтів. Але наразі всі перелічені країни рухаються в цьому напрямку.

Поки що, особливу тривогу в реформування медичної політики в Україні викликає питання  доступу українців, які живуть на периферії, до професійних медичних послуг з діагностики і лікування. Більшість населення країн Європи і США мають персональні авто. А тому навіть ті, хто живе у віддалених районах, оскільки для них автомобіль давно уже не розкіш, як у нас, можуть доїхати до найближчої лікарні. До питання відсутності коштів на медичний спецавтотранспорт додаються інші негаразди – стан доріг, вартість пального, комплектуючих і самих автомобілів, ціна яких в Україні перевищує ціни в Європі і Америці. Не кажучи про решту питань – якості устаткування лікарень, які перейдуть на фінансування за рахунок місцевих бюджетів, труднощі з приватизацією і створенням професійного і конкурентного ринку надавачів медичних послуг, перекваліфікація і морально-етичне питання в перетворенні вчорашніх лікарів корумпованої системи закладів ОЗ в лікарів-підприємців, які можуть так само безборонно вишукувати лазівки, наприклад в подальшій співпраці з фармкомпаніями, незважаючи на клінічні протоколи, трудову еміграцію українських лікарів, відсутність медичного законодавства, в тому числі з регулювання ринку медпослуг і захисту прав пацієнтів, відсутність реформ в дотичній сфері соціального захисту, корупція в усіх сферах суспільних відносин і ще ціла низка об’єктивних причин, які загрожують проведенню реформи в заявлених обсягах і строках. А найголовніше – відсутність позитивного досвіду проведених реформ в будь-якій галузі суспільного управління і ефективних суспільних інституцій, які б забезпечували сталість і невідворотність цих реформ. Зруйнувати те, що працювало, у нас можливо, проте поки що немає бодай одного рішучого досвіду в побудові ефективної галузі замість імітації її наявності, як от наприклад, судова реформа, реформа поліції тощо. Без перебільшення, успіх реформи залежить не від Уляни Супрун і її команди, а всього суспільства, і найперше – запиту громадян України на чесну, прозору і професійну медицину.

http://likkasa.com.ua/?cat=47

Read More

Як лікують у Латвії: якісно, умовно-безкоштовно і з чергами

https://tsn.ua/blogi/themes/health_sport/yak-likuyut-v-latviyi-yakisno-umovno-bezkoshtovno-i-z-chergami-987138.html

У країні склалася парадоксальна ситуація, коли іноземці задоволені системою охорони здоров’я більше за її громадян — і на те є причини.

В Україні нині відбуваються бурхливі дискусії щодо майбутної медичної реформи — вона має як палких прихильників, так і категоричних противників. Але всі погоджуються, що ми маємо наслідувати тут розвинені країни. Що ж на практиці являє собою омріяна нами медицина — розкажуть українці, які живуть за кордоном і знають про неї не з чуток.

У Латвії я живу вже понад 25 років, отже, з одного боку, пам’ятаю ще часи пострадянської медицини, з іншого, знайома із реформованою латвійською медициною. Як свідчить статистика, завдяки реформі охорони здоров’я і впровадженню сучасних медичних технологій тривалість життя у Латвії збільшилася в середньому на 8,5 років.

При цьому в країні склалася цікава, можна навіть сказати парадоксальна ситуація, коли іноземці задоволені латвійською медициною значно більше за самих латвійців. І в перших, і в других є на те свої — справді вагомі — причини.

“ШВИДКА”: БЕЗКОШТОВНА, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ

Хоча з медициною я на “Ви”, тобто намагаюся вести такий спосіб життя, щоб триматися від закладів охорони здоров’я якомога далі, але, звісно, стикатися з ними приходилося, як мені, так членам родини. На початку цього року “новорічним подарунком” для нас став виклик швидкої допомоги і перебування чоловіка у лікарні. Так сталося, що ми з чоловіком захворіли на грип. У мене криза минула, а ось чоловік 31 грудня зліг з температурою під 40. Незважаючи на чутки про те, що швидку в Латвії на свята практично не можливо дочекатися, бригада приїхала доволі хутко. Приїхавши, лікарі обмежилася кардіограмою, заміром температури і тиску у чоловіка, після чого забрали його до лікарні.

Мене цікавило, яка вартість виклику швидкої допомоги. Відповіли, що в нашому випадку безкоштовно. Справа у тому, що виклик первинної швидкої допомоги у Латвії безкоштовний. Але щоб припинити практику виїзду швидкої до пацієнтів за будь-яким приводом, приміром, аби зробити укол чи кардіограму, бо хворий не хоче йти до сімейного лікаря. І тоді виклик “швидкої” може стати платною послугою.

Тобто якщо ви хочете викликати “швидку” заради якоїсь простої процедури, ви можете це зробити, але така послуга вже вважатиметься вторинною медичною допомогою, яка є платною. Вартість виклику “швидкої” в такому випадку становитиме 20-50 євро, залежно від специфіки бригади. За “безпричинний” виклик — приміром, якщо ви сказали, що вам дуже погано, а насправді хочете ту саму кардіограмму — треба буде платити 15-30 євро.

Якщо ви хочете викликати «швидку» заради якоїсь простої процедури, ви можете це зробити, але така послуга вже вважатиметься вторинною медичною допомогою, яка є платною

Цікаво, що рахунок на суму 20 євро нам таки прийшов. Я подумала, що це за перебування чоловіка протягом декількох днів у лікарні, і сплатила його. Однак через місяць прийшов лист із вибаченням, в якому зазначалось, що на підставі правил кабінету міністрів Латвійської Республіки, у разі захворювання, яке було у чоловіка, плата ні за “швидку”, ні за перебування в лікарні та ліки не стягується. Сплачені 20 євро отримала назад — дрібниця, але приємно.

Зазвичай в Латвії пацієнти платять за перебування в стаціонарі, зокрема, пацієнтський збір становить 13.52 євро за кожний день, при цьому перший і останній день перебувають рахуються за один. В разі яких хвороб треба платити ці внески, а в разі яких ні — більшість пацієнтів дізнаються вже на місці, адже перелік великий, і пересічні громадяни його не вивчають.

ГОЛОВНЕ ПРО ЛАТВІЙСЬКУ МЕДИЦИНУ

Реформування латвійської системи охорони здоров’я розпочалося 1992 року. Нині в країні функціонує наближена до ринкової моделі система медичного обслуговування. Медицину в Латвії складно назвати платною або ж безкоштовною, швидше, тут надаються умовно-безкоштовні медичні послуги.

Обов’язкового державного страхування в країні нині немає. Хоча воно було — з 1997 до 2004 року. Після того, як його скасували, ні обов’язкового медичного страхування, ні цільових податків на охорону здоров’я в Латвії не запроваджували: головним джерелом фінансування охорони здоров’я є загальні податкові надходження.

Місцеві жителі за власним бажанням можуть приватно придбати поліс страхування здоров’я в будь-якій страховій компанії. Вартість на рік для здорової людини — від 250 євро, якщо останнім часом вона зверталась до лікаря або хворіла на грип — від 300 євро. Якщо є хронічна хвороба — ще дорожче. При цьому знайомі розповідали мені про випадки, коли купили страховку і активно нею користувалися (тобто хворіли, робили обстеження, отримували ліки і т.п.), і на наступний рік страхова компанія підвищувала вартість полісу. Можливо, тому приватне страхування в Латвії поки не має особливої популярності.

В основному страхові компанії працюють з корпоративними клієнтами, забезпечуючи їх різноманітними страховими полісами: від вакцинації до стаціонарного лікування, операцій і оплати медикаментів. Розрахована така система на те, що роботодавець, знаючи структуру і небезпеки на своєму підприємстві, буде зацікавлений в збереженні працівникам здоров’я, а значить, надасть їм подібні привілеї.

Загалом, принципи роботи латвійської системи охорони здоров’я полягають в наступному:

— кожен житель країни закріплюється за обраним на свій розсуд сімейним лікарем, до якого і звертається з будь-якого питання, пов’язаного зі здоров’ям. Ця послуга надається безкоштовно, але за кожне відвідування пацієнт зобов’язаний сплатити так званий “пацієнтський внесок” — від 1,42 до 10 євро;

— сімейний лікар за потребою видає направлення до різного роду вузьких спеціалістів, за прийом яких також необхідно сплачувати цей внесок;

— державна система побудована таким чином, що кожен лікар може прийняти на місяць певну кількість пацієнтів. А тому скористатися медичними послугами буває дуже складно — іноді очікувати на прийом вузького спеціаліста доводиться по кілька місяців;

— аналізи, діагностика здебільшого безкоштовні для пацієнтів, але лише за направленням сімейного лікаря;

— поряд з безкоштовними медпослугами у всіх лікарнях країни надаються платні послуги — для тих, хто не бажає або не має можливості чекати своєї черги. Вартість прийому фахівця коливається від 25-50 євро, це без оплати за необхідні процедури, аналізи та інші дії;

— стаціонарне лікування в лікарнях Латвії відбувається за тією ж системою, коли пацієнт сам повинен сплатити харчування і обслуговування (залежіть від лікарні, але може сягнути і 30 євро на добу), держава ж несе тягар оплати за медикаменти, лікування і операцію;

— є проблема з очікуванням і у випадку планової операції — через квоти на лікування її можна очікувати від декількох місяців до декількох років;

— дітям до 18 років пільг на лікування надається дещо більше, держава оплачує більшість медпослуг, аж до стоматологічної допомоги.

За задумом реформаторів, сімейний лікар (цю систему запровадили ще у 1993 році) — це фахівець широкого профілю. На сьогодні у Латвії мають практику 1275 сімейних лікарів. В середньому навантаження на одного сімейного лікаря складає 1600 пацієнтів. Однак, за даними Національної служби здоров’я, в латвійських регіонах існують практики, де у сімейного лікаря — понад 4 тисячі пацієнтів. Кожен сімейний лікар отримує на практику з держбюджету в середньому 4000 євро на місяць, і він вже вирішує, як їх розподіляти.

Наведу кілька яскравих прикладів умовної безкоштовності латвійської медицини. Наприклад, сімейний лікар двічі давав мені направлення на операції, так от: одну оплатила держава, другу ж довелось оплачувати з власного гаманця. Ще один приклад — пологи. Їх повністю оплачує держава, але якщо жінка бажає укласти угоду з певним лікарем або акушеркою, тоді їхня вартість становитиме 400-500 євро.

Медичні послуги у Латвії надають державні, муніципальні (на зразок українських районних лікарень, причому з тими самим проблемами дефіциту фахівців та фінансування) та приватні установи, а також лікарі, що мають власну приватну практику.

Медицину в Латвії складно назвати платною або ж безкоштовною, швидше, тут надаються умовно-безкоштовні медичні послуги

Більшість медикаментів у Латвії, на відміну від України, можна придбати в аптеках лише за рецептами лікаря. Причому лікарі видають його за окрему плату — від 2 до 5 євро. Ще одна проблема — висока вартість усіх ліків. Приміром, упаковка валеріани коштує 3 євро, цитрамон — 90 євроцентів. А одного разу мені знадобились ліки для серця, і ціна їхня виявилась не надто приємною — 16 євро. Щоправда, є препарати, які держава компенсує пенсіонерам, здебільшого, це препарати для лікування серцево-судинних хвороб.

На охорону здоров’я у Латвії виділяється 3,4% від ВВП. Із урахуванням внесків пацієнтів показник збільшується до 5,6% , але це — один із найнижчих показників в Європі. На душу населення в медичній сфері Латвія також витрачає мало в порівнянні з іншими країнами ЄС — лише 1030 євро.

НЕБЕЗПЕЧНИЙ “ДІАГНОЗ” ЛАТВІЙСЬКОЇ МЕДИЦИНИ

У Латвії склалася досить цікава ситуація, коли іноземці (особливо з більш багатих країн ЄС) задоволені якістю медичного обслуговування і цінами на нього, а місцеві жителі — ні. Це пояснюється високою якістю і при цьому дешевизною медичних послуг. І при цьому доступністю, адже іноземці все сплачують з власної кишені, тож не страждають від нескінченних черг.

А от латвійські пацієнти часто не можуть потрапити на прийом до фахівця за направленням сімейного лікаря через так звані квоти на безкоштовне обстеження та амбулаторні послуги за рахунок держави. Зокрема, у цьому році на ці цілі виділено лише 50 мільйонів євро — це мінімальні кошти, щоб забезпечити нормальне функціонування медичної галузі, не кажучи вже про збільшення платні медикам.

Місцеві пацієнти кажуть, що у латвійської медицини небезпечний “діагноз” — дефіцит квот. Через квоти на лікування буває, що планову операцію хвора людина чекає від декількох місяців до декількох років. До прикладу, я до свого сімейного лікаря звертаюся лише у крайній випадках, бо записатися до нього на прийом можна лише на початку місяця, і не завжди це дата і час, які мене зручні. Та й навіть якщо сімейний лікар виписав направлення до спеціалістів, не факт, що можна потрапити до них з цим направленням.

Є велика проблема черг до усіх вузьких спеціалістів, хоч офтальмолога, хоч гінеколога, хоч невропатолога — на прийом доводиться записуватися за півтора-два місяці. В таких випадках я зазвичай йду до приватної клініки, хоча це й вдвічі, а то й втричі дорожче. А знайомі українці, які мають тут дозвіл на тимчасове проживання, часто їдуть в Україну і протягом кількох днів вирішують усі питання.

Незадоволені станом справ в галузі охорони здоров’я і медики. Адже серед головних проблем латвійської медицини не тільки недофінансування, висока вартість ліків, черги до сімейних лікарів, але й нестача медичних фахівців.

Через квоти на лікування буває, що планову операцію хвора людина чекає від декількох місяців до декількох років

Латвійські лікарі отримують в середньому 800-900 євро на місяць, медсестри — 500-600 євро. Через низькі зарплати (так, для Латвії це низькі зарплати) і відсутність перспектив багато фахівців їдуть працювати в інші країни: в Німеччину, Великобританію та Швецію. Зараз в країні не вистачає понад 2000 лікарів усіх спеціальностей та майже 50% середнього медичного персоналу.

Увесь липень цього року латвійські медики бастували. Вони відмовлялися працювати “подовжений нормальний” робочий час, наполягаючи на повній оплаті фактичних понаднормових. Хоча це був доволі цікавий страйк — лікарі ходили на роботу, приймали пацієнтів, зарплата їм нараховувалась. Але при цьому вони досягли своєї мети — починаючи з 1 серпня за понаднормову роботу їм будуть платити за ставкою на 10% більшою, ніж раніше.

ЧОМУ УКРАЇНЦЯМ ПОДОБАЄТЬСЯ ЛАТВІЙСЬКА МЕДИЦИНА

Наразі Латвія все частіше у світі згадується як країна медичного туризму, оскільки тут лікується багато іноземців, яких влаштовує гарна якість медичних послуг і помірні ціни. Серед них і багато українців. Моя знайома зі Львова Христина Яковенко взагалі каже, що латвійська медицина винайшла унікальну річ, яка подарувала їй надію на життя — “віротерапію”.

У 2012 році в Україні їй поставили діагноз — четверта стадія меланоми, і прогнози українських лікарів щодо майбутнього Христини були невтішними. Та зараз завдяки латвійському новітньому препарату лікування раку, — вона продовжує жити, і жити повноцінно. Більш того, нещодавно вона стала учасником проекту “Climb for cancer”, в рамках якого онкологічні пацієнти, попри свій діагноз, вирушили до французьких Альп і подолали їхню найвищу вершину — Монблан.

Останні роки до Латвії приїхало багато родин молодих українців, зокрема, фахівців у сфері інформаційних технологій та інших професій, яких потребує зараз Латвія. Вони отримують тут дозвіл на тимчасове проживання і користуються медичними послугами практично нарівні з місцевими жителями.

Знайомі українці, які мають тут дозвіл на тимчасове проживання, часто їдуть в Україну і протягом кількох днів вирішують усі питання

Родина моєї знайомої українки Наталки живе в Латвії понад три роки. За цей час усі члени родини мали можливість порівняти українську і латвійську медицину. За словами Наталки, серед плюсів медичного обслуговування у Латвії — якісне, швидке і безкоштовне надання невідкладної медичної допомоги, розвинуті сучасні технології лікування і обладнання, швидкість отримання необхідних аналізів, відсутність паперової бюрократії та хабарів медичному персоналу.

Влаштовує родину Наталки і те, що в Латвії, на відміну від України, є стабільність і надійність медичних послуг, тут дійсно працює поліс страхування. Щодо хабарів. Наталка вважає, що в Україні мінус — але він же інколи плюс (принаймні, вона так вважає), коли платиш лікарю “з-під поли”. Якщо склалася критична ситуація і лікар потрібний терміново, то зазвичай після “подяки” в конверті хворий отримує допомогу. У Латвії родина Наталії жодного разу не давала хабаря, каже, що ніхто навіть і не натякав.

Якщо говорити відверто, то про повну відсутність хабарів лікарям у Латвії говорити поки ще зарано. Ще декілька років тому я чула про ситуації, коли після планової операції хірургу давали “подяку” в конвертах. Але таких інцидентів стає усе менше — радянські звички поступово, але впевнено стають в країні пережитком минулого.

І ЗНОВУ РЕФОРМА

Влітку минулого року експерти Світового банку оприлюднили дослідження щодо стану латвійської сфери охорони здоров’я — висновки були невтішними.

Отже, латвійську медицину вирішили знову реформувати. Згідно з реформою, лікарні першого рівня забезпечуватимуть плановий прийом пацієнтів і лікування хронічних хворих за направленням сімейного лікаря та фахівців. Там будуть доступні окремі обстеження, аналізи та пункти невідкладної допомоги.

У лікарню другого рівня пацієнтів доставлятимуться протягом години. Там будуть доступні послуги п’яти фахівців. У таких стаціонарах планується стабілізувати стан пацієнта для подальшого перевезення в лікарню вищого рівня.

У лікарнях третього рівня працюватимуть медики восьми спеціальностей. Там лікуватимуть, зокрема, пацієнтів із інсультом, а також онкохворих.

Лікарні вищого — четвертого — рівня працюватимуть цілодобово. У них чергуватимуть лікарі десяти спеціальностей. Пацієнтів доправлятимуть сюди за три години.

Реформа охорони здоров’я в Латвії також передбачає повернення обов’язкового страхування здоров’я. Крім того, згідно з затвердженою латвійським урядом моделлю фінансування медицини, безкоштовні послуги будуть доступними тільки жителям Латвії, які платять податки в бюджет. Тож, цілком ймовірно, ситуація зміниться, і латвійці, як і іноземці, будуть так само задоволені своєю медициною.

http://likkasa.com.ua/?cat=47

Read More

Як лікують у Польщі: європейська медицина з пострадянським обличчям

https://tsn.ua/blogi/themes/health_sport/yak-likuyut-u-polschi-yevropeyska-medicina-z-postradyanskim-oblichchyam-987792.html

Країна ще на шляху до запровадження справді європейської системи охорони здоров’я — але її недоліки вже досить відчутні.

Польща є тою країною, яку часто ставлять у приклад Україні. Мовляв, на початку 1990-х рр. вони мали подібні стартові можливості для того, аби стати частиною “цивілізованої” Європи, а зараз між ними прірва. Чи є це твердження справедливим для медичної сфери? Спробуємо розібратися.

Зазначу одразу, що говоритиму про власний досвід (за невеликими винятками). Важливо також, що йтиметься про столицю Польщі – Варшаву – можливо, за її межами ситуація різниться.

Почнемо зі страхування. У Польщі є два види страхування – державне і приватне.

Державне. Державним страхуванням у країні опікується Національний фонд здоров’я (NFZ) – державна установа, що фінансує надання медичної допомоги за рахунок внесків страхувальників. Існує два види державного страхування: обов’язкове і добровільне.

Найчисельніша категорія людей, які мають обов’язкове медичне страхування, – це особи (в тому числі й іноземці), офіційно працевлаштовані в Польщі. Це означає, що сам працівник, а також його родина (якщо вони не мають власного страхування), можуть безоплатно користуватися послугами державних і деяких приватних (тих, які підписали умову з NFZ) медичних закладів.

Роботодавець мусить надати кожному робітнику медичне страхування. Про кожного нового співробітника він сповіщає в Управління соціального страхування (ZUS) Нацфонду здоров’я і надалі щомісяця разом із податками сплачує з доходів працівника і внески на його медичне страхування.

Державним медичним обслуговуванням можна користуватися й на добровільних підставах. Іноземцю для цього потрібно надати щонайменше дозвіл на тимчасове проживання в Польщі (тобто підтвердити факт законного перебування на території республіки). Внески до NFZ треба робити або особисто (в касі, їх є багато по місту), або переказувати на банківський рахунок. Причому ціни на страхування для іноземців і громадян Польщі не відрізняються.

Приватне. Паралельно з державним медичним обслуговуванням у Польщі існує й приватне. Тут ситуація є простішою. Якщо ви працюєте офіційно і ваша фірма має домовленість (контракт) з однією чи кількома приватними клініками, ви можете обслуговуватися як у державних закладах, так і в недержавних. Також, за бажання та фінансової можливості, можна укласти індивідуальний контракт із якоюсь із приватних лікарень й обслуговуватися у них. Ціна залежить від пакету вибраних послуг (від 300 злотих за півроку – це близько 2100 грн).

У перші роки навчання в університеті, коли я ще не працював офіційно, через NFZ я оформив державну “навчальну” страховку. Для студентів її вартість становить трохи менше 50 злотих на місяць, що не є надто великою ціною (вартість 2-3 обідів). Сплачувати її треба з власної кишені. Коли ти є студентом, страховка необов’язкова, проте, зважаючи на вартість життя у країні, без подібного забезпечення — до прикладу, одноразовий візит до лікаря без страховки коштує 140 злотих, тобто понад 1000 грн, — її всі все рівно роблять.

Коли ж я став працювати офіційно, роботодавець сам почав сплачувати за мене державне страхування. Паралельно я маю і приватне страхування. Видів приватного страхування є декілька, залежно від кількості надаваних послуг. Я користуюся найдешевшим варіантом, який передбачає можливість візитів до всіх “основних” (як-от терапевт, хірург тощо) лікарів, а також можливість робити найпростіші аналізи (кров, сеча тощо).

Приватне страхування для мене є повністю безкоштовним, натомість фірма щомісяця сплачує 29 злотих. Вартість дорожчих пакетів сягає 100 злотих на місяць, при тому ті самі 29 злотих платить роботодавець, а решту – вже працівник. Приватне страхування потрібне для того, щоби швидко потрапляти до вузькоспеціалізованих лікарів у разі потреби. Наприклад, в державній клініці на прийом окуліста можна чекати місяць, а в приватній — лише 2 дні.

Головна різниця між закладами державного й приватного медичного обслуговування полягає в швидкості потрапляння до того чи іншого лікаря, що є одним із результатів упровадження в Польщі European health system. Меншою мірою це стосується “сімейного” або “свого” лікаря-терапевта, до якого ти йдеш, наприклад, під час застуди з проханням призначити краплі для носа і виписати довідку-звільнення для роботи. Це забирає кілька годин. Складніше зі вузькоспеціалізованими лікарями, наприклад, невропатологами, окулістами тощо. Якщо в приватних клініках очікування може скласти тиждень, то в державних – навіть півроку.

Буквально місяць тому я мав (маю й досі, бо ще не було часу поїхати додому, в Україну) проблему, пов’язану з частими мігренями. Спочатку я записався до невропатолога в приватній клініці, що вдалося порівняно швидко – це важливо для подальшої розповіді. Однак прийом мене не задовольнив, адже пані виписала таблетки для заспокоєння болів, але не зробила головного, про що я просив, – не призначила дослідження (МРТ чи КТ) голови для визначення суті проблеми.

Тому я вирішив звернутися до центральної державної лікувальної установи – Інституту неврології і психіатрії, – де працюють провідні фахівці з цієї галузі в Польщі. Однак, яким же було моє здивування, коли приїхавши до них я почув у відповідь, що вільних місць цього РОКУ немає. На моє запитання, коли будуть, мені з ноткою сарказму відповіли, що запис на 2018 рік розпочнеться в листопаді. Загалом, у державних лікувальних закладах очікування на здачу аналізів чи прийом до певного спеціаліста – справа тривала. Свого часу я очікував на окуліста 2 місяці, а на УЗД – півтора.

Різниться також прошарок населення, який можна зустріти в державних і приватних лікувальних закладах. Відвідувачами перших є переважно студенти й пенсіонери, других – працівники, фірми яких надали їм можливість обслуговуватися саме в приватних “пшиходнях” (поліклініках).

Особливої різниці в якості пропонованих послуг між державними та приватними лікарнями немає. Наприклад, до терапевта я ходжу до державної клініки, а здавати кров – до приватної. Просто так зручніше, до того ж у гру вступають міжособистісні стосунки.

Виписати рецепт (більшість ліків в аптеках видаються саме за ними, хоч і без рецепту можна купити багато препаратів, здебільшого проти грипу чи нежитю) не є проблемою. Лікарі мають протоколи, як у країнах ЄС та США, де чітко прописано, що і в якій ситуації виписувати – і вони не намагаються виходити за ці рамки, виписуючи щораз щось інше, як це часто роблять українські лікарі. Тобто хворіючи, наприклад, на ангіну втретє чи вчетверте, я йду до лікаря не стільки за порадою, скільки просто за рецептом чи звільненням з роботи, адже які ліки приймати, вже й сам знаю, а лікар інших не буде радити.

У державних лікувальних закладах очікування на здачу аналізів чи прийом до певного спеціаліста – справа тривала. Свого часу я очікував на окуліста 2 місяці, а на УЗД – півтора

Огляд (вимір температури, тиску і т. д.) носить переважно шаблонний характер і не є тривалим. Це стосується й деяких медичних процедур. Особливо запам’яталося УЗД в одній з державних лікарень, на яке я чекав тривалий час. Все дослідження тривало хвилину (!), в результаті чого мені видали папірець А4 з трьома реченнями і лаконічним вердиктом: здоровий. Цікаво, що кілька місяців потому в Києві УЗД у такій самій районній лікарні (хоч і за 150 грн) мені робили 10 хв, написали два аркуші детальних висновків, згідно із якими я і близько не був здоровим.

Щодо інших особливостей польської медицини:

Мова. Польща – моноетнічна країна, де переважна більшість жителів – поляки. Відтак без польської мови прожити, а тим більше пролікуватися, тут практично неможливо. Знання лікарями англійської мови є вкрай обмеженим (як у державних, так і в приватних клініках), а російську/українську зрозуміють одиниці (переважно ті, хто здобував освіту ще за часів ПНР). Для тих, хто думає, що українська і польська мови дуже подібні, поспішу вас засмутити: збіги є, (як-от слово “кашель”), але їх небагато, тому до візиту до лікаря треба ретельно готуватися. Заразом і мову вивчите.

Якість медичних закладів. Польські медичні заклади (навіть державні) здебільшого перебувають у кращому стані, аніж українські, хоча різниця не є аж надто разючою. Все чисто і доглянуто. Лікарні в своїй більшості пристосовані для людей з обмеженими фізичними можливостями. Впадає в око, що лікарями переважно є люди середнього й похилого віку, а на рецепції вас зустрічають знайомі сердиті бабусі (в приватних клініках їх заміняють з вигляду привітні молоді дівчата). Одним словом, все майже як в Україні.

Швидка допомога. Досвід колег підказує, що загальна картина не дуже різниться від нашої. Під час виклику (номери 112 чи 999) не питають страховку чи номер PESEL (ідентифікаційний номер людини), цікавляться лишень що сталося, хто викликає, що вже було зроблено і інколи попереджають, за який час приїдуть (як правило, це 10-15 хв). Очевидно, передусім “швидка” прибуває на термінові дзвінки (апендицит, інфаркт, поламані руки-ноги). Приміром, до знайомого, у дитини якого була “звичайна” висока температура, бригада так і не доїхала.

Якось мій знайомий поляк спересердя сказав, що в Польщі можна або жити здоровим, або померти хворим. Я не був би настільки категоричним. Звичайно, деякі запроваджені тут правила “європейської” медицини ускладнюють життя, як-от, наприклад, тривале очікування на лікаря чи необхідні аналізи.

З іншого боку, це стосується далеко не всіх лікарень, та й загалом обслуговування є більш комфортним, аніж в Україні (ви кулер з водою для пацієнтів у нашій звичайній поліклініці колись бачили?). До того ж парадоксально, але ми часто нарікаємо на “європейську” медицину, хоча тривалість життя людей тут є на 5-10 років довшою, ніж у нас. Проте, я завжди пам’ятаю, що за 300 кілометрів від Варшави є Україна з її страшенно недосконалою, але моментами ефективнішою і менш громіздкою системою охорони здоров’я.

http://likkasa.com.ua/?cat=47

Read More
Login