Контроль за роботою лікарів, реформування цін на медичні препарати, пошуки свого лікаря-спеціаліста. Про це та інше у інтерв’ю з в. о. міністра охорони здоров’я України Уляною Супрун.
– Я пацієнт. Що для мене змінюється з 1 січня?
– По-перше, з 1 січня починає діяти реферування цін на ліки від трьох типів захворювань: серцево-судинні, цукровий діабет ІІ типу і бронхіальна астма.
Ми реферуємо ціни з нашими країнами-сусідами, і ціни повинні впасти, при цьому не лише в держзакупівлях, але й аптеках.
Ми даємо аптекам один місяць, аби вони розпродали те, що в них є за старими цінами і перейшли на нове ціноутворення.
В кожній аптеці буде виписка по згаданих трьох нозологіях: міжнародна непатентована назва препарату та гранична ціна, вище якої не можна продавати препарат.
До 1 лютого ціни на ліки по цих 3-х типах захворювань знизяться.
По-друге, з 1 січня розпочинається зміна у первинній ланці. Люди мають починати шукати своїх лікарів — на це є півроку. А вже у липні ми сподіваємось розпочати підписання договорів між пацієнтами і лікарями.
За ці шість місяців ми працюватимемо з регіонами, аби міста і територіальні громади вирішили, як у них виглядатиме первинна ланка. Чи це будуть центри первинної допомоги, чи поліклініки, чи приватні клініки. Для нас важливо, що вони мають гарантувати наявність первинної ланки, доступ до неї.
Крім того, до липня ми збираємо всі реєстри пацієнтів, які існують у країні — їх дуже багато.
До 1 квітня має запуститися базовий рівень E-Health з реєстром лікарів і пацієнтів. Зараз ми вносимо в ту систему всі наявні дані. Відтак спускаємо її на первинну ланку з липня, аби всі лікарі вписали в базу своїх пацієнтів.
Нещодавно я була у Харкові, і ми заїхали в населений пункт поряд. У них є свій електронний реєстр усіх пацієнтів і в кожного з них є своя картка. У Вінниці всі пологові будинки мають одну базу. Це все ми маємо долучити до єдиної системи.
– Як пацієнту, який не має медичної освіти, обрати хорошого лікаря? Дуже складно визначити, який лікар є хороший: міжнародні протоколи лікування ще у процесі перекладу та впровадження, то як пацієнт має зорієнтуватися?
Наприклад, як мама новонародженої дитини має зорієнтуватись, який педіатр — хороший?
– По-перше, “сарафанне радіо” дуже гарно працює. Пацієнти задоволені чи не задоволені, вони передають інформацію один одному.
Так само й лікарі. У багатьох пацієнтів є знайомі лікарі, або спеціалісти, у яких вони вже були, від них також можна дізнатися, де є хороший лікар і куди можна піти.
Якщо я живу в селі й там є п’ять лікарів, то я почну працювати з одним із них і з часом побачу, гарний він чи ні.
У перший рік люди будуть частіше змінювати своїх лікарів, бо підписаний договір можна змінювати, якщо лікар чи пацієнти не хочуть далі співпрацювати.
Але ми сподіваємося, що за рік-два все стихне, і ми всі будемо мати своїх лікарів.
– Більшість пацієнтів не бачать нічого поганого в тому, що лікар прописує “Інтерферон”, “Віферон” та “Гроприназин”, бо вони не знають, як має здійснюватися лікування.
– Будуть уніфіковані клінічні протоколи. Будуть вимоги до лікарів, що вони повинні лікувати за ними. Які є специфічні захворювання, які діагностичні тести мають пройти пацієнти і що вони мають виписувати.
Також ми завершуємо роботу над новим національним переліком лікарських засобів.
Ліки з переліку мають бути надані в лікарнях безкоштовно при госпіталізації. Якщо вимагають купувати їх, то пацієнт має поцікавитись: чому?
ЛІЦЕНЗУВАННЯ ТА ОСВІТА
– Якщо мама бачить, що лікар прописує антибіотик при ГРВІ. Які мають бути її подальші кроки?
– Вона має сказати про це МОЗ.
– Подзвонити на гарячу лінію?
– Так, або написати на наш сайт. І сказати: “Я була у лікаря, нам дають ось це й це, чи це є правильно?”
Ми зі свого боку будемо вимагати, аби лікарі дотримувались протоколів. Якщо вони відходять від них, ми забиратимемо в них фінансування. Адже за новою системою ми будемо фінансувати лікарів за кожного пацієнта.
Це питання може дуже добре врегулювати ліцензування — тоді лікарі підписувалися б під ліцензією, що вони будуть дотримуватись найкращих протоколів. Якщо вони цього не роблять — можна відібрати ліцензію, бо вони цього не роблять.
– Це буде у вимогах для отримання ліцензії?
– Ми ще не можемо робити ліцензії для лікарів, бо є багато складнощів.
В інших країнах вимоги до ліцензій надають професійні асоціації та слідкують за їх виконанням. В Україні немає професійних асоціацій, які працюють таким способом і вони не визнані державою.
Ми не можемо це зробити через державне ліцензування – у таких програмах є дуже багато корупції. А ми не хочемо розпочати ще одну програму, яка буде корупційною.
На заході ліцензування базується на кількох інших аспектах.
Перше – навчання, освіта, диплом. Друге – ліцензійні іспити. Третє – визнана клінічна практика. Четверте – іспити, спеціалізації, рекомендації інших лікарів та професійних асоціацій.
Пройшовши це все, лікар отримує ліцензію. Кожні два роки її треба знову підтверджувати. Це можливо, якщо є постійне навчання, практика, достатня кількість пацієнтів, відсутність скарг на лікаря і так далі.
Наприклад, у США і Канаді при місцевій владі є медичний комітет. Він складається з лікарів, які на волонтерських засадах (для них це престиж!) готують рекомендації щодо ліцензування.
Цей комітет навіть викликає лікарів на співбесіду, якщо потрібно, і надає експертну оцінку, можна чи не можна ліцензувати цього лікаря. А державна структура ставить печатку і все. Вона не має ніякого контролю над тим, і не вибирає насправді кого ліцензувати чи ні. Вона лише це все офіційно визнає.
Так, там лікарю треба платити за ліцензію, але він із нею може працювати де завгодно. В Україні лікар може працювати лише у медичних закладах, які є ліцензовані.
– Як це буде змінюватися?
– Ми поступово йдемо до ліцензування лікарів. Зараз працюємо зі стоматологами, які вносять законопроект щодо самоврядування лікарів-стоматологів. Вони вже дуже гарно зорганізувалися.
Ми працюємо з центром тестування, який надає іспити на студентів. Кроки “один-два-три”, які студенти в медичній освіті мають пройти. Це є частиною ліцензування. Ми покращуємо ці іспити, щоб вони насправді віддзеркалювали те, що потрібно знати, щоб бути лікарем.
Ми не можемо зараз ліцензувати не зовсім якісні іспити, не зовсім якісну інтернатуру і підтвердження кваліфікацій, які відбуваються кожні 5 років.
Нині лікарі приходять на конференцію, платять 2000 гривень, отримують якісь бали і при цьому нічого не навчаються і не розвиваються. Якщо ми це визнаємо, то визнаємо, що система працює. Але ж вона не працює. Тому мусимо її удосконалювати.
Зараз ми визнаємо українських лікарів як українських. Я є доктор медичних наук. Я є доктор, я не є магістр. Мій диплом визначає наукову ступінь “доктор”. В Україні – “магістр”.
Чому я згадала освіту? Наприклад, МОН передбачає, що для вступу на магістерську програму потрібно знати англійську мову. В системі МОЗу цього немає.
Хоча англійська мова є мовою медицини, усі міжнародні конференції і всі найновіші наукові праці – англійською мовою. В Україні лише 5% лікарів розмовляють англійською. Це статистичні дані. В медичних університетах таких трішки більше – до 15%.
Нам потрібно мати цю вимогу “знання англійської мови”. Ця маленька річ змінила б дуже багато. Тому що тоді можна читати будь-які протоколи на смартфоні – у кожного є телефон чи доступ до якогось інтернету в якомусь селі.
Ми зараз працюємо з British Medical Journal, вони мають онлайн-курси для лікарів і перекладають їх на українську мову, вони будуть доступні для всіх українських лікарів.
Ті самі курси, які проходять британські лікарі, проходитимуть українські.
– Коли вони будуть?
– Вони вже доступні, але ще немає перекладу. З перекладом вони будуть доступні з травня.
– Якою буде доля Академії медичних наук та інституту післядипломної освіти в новій системі підвищення кваліфікації, яку ви вибудовуєте?
– Зараз академія наук (АН) і академія медичних наук (АМН) має перехідний період – від державних структур на самофінансування.
Раніше планувалось, що АМН повинна бути науковим центром, де навчаються студенти, пишуть наукові праці тощо. Але від науки там відбувається небагато – переважно в інститутах Академії наук лікують пацієнтів. Це сталось через брак фінансування – замість центрів науки вони стали центрами для лікування.
Ми бачимо цю ситуацію так: їх варто передати в медичні університети, аби вони насправді стали університетськими клініками. В АМН є дуже багато хороших фахівців, які могли б чудово навчати студентів. І при цьому лікувати справді дуже важкі випадки.
Для Академії наук 2017 рік буде перехідним, де вони отримують досить багато від держави, але з часом ця сума буде зменшуватись. Ми не маємо на це впливу – МОЗ діє окремо від АН, але ми б хотіли бачити їх як освітні наукові центри.
– А інститути післядипломної освіти?
– Їх треба переформатувати на користь інтернів, резидентів та лікарів, аби вони отримували там знання.
Треба змінити цю систему, аби студенти самі могли вибрати собі спеціальність і щоб це було конкурентно. Аби інститути, які будуть брати інтернів, виписали, які у них будуть програми і навчання. МОЗ має знати, що вони будуть робити з тими інтернами.
Крім того, ми хочемо, аби студенти мали вибір на конкурсній основі: куди вони хочуть йти працювати і на які спеціальності.
Наприклад, усі хочуть бути хірургами. Вони подаються на конкурс, і найкращі отримують можливість ними стати, а інші йдуть на другі-треті-четверті обрані спеціальності.
Ми хочемо змінити систему так, аби вона більше співпадала з тим, що хочуть студенти.
Ми маємо визначити, скільки нам потрібно сімейних лікарів і хірургів, але далі самі студенти мають подаватись на ці місця.
ПРО ДОГОВОРИ МІЖ ЛІКАРЕМ І ПАЦІЄНТОМ
– Давайте повернемось до договорів між державою і лікарем. Якщо медик відмовляється підписувати такий договір?
– Вони можуть не брати гроші від держави, але пацієнти мають про це знати.
Ми даємо ліцензування медичному закладу. Ми вимагаємо від медичного закладу, щоб ті лікарі, які там працюють, дотримувались протоколів.
Ми не слідкуємо за всіма медичними закладами і не стежимо за тим, чи вони дотримуються протоколів чи ні. Ми не можемо це робити, це нереально. Але якщо пацієнти будуть нарікати, можемо вислати інспекцію цьому закладу і подивитися, як вони лікують.
Але частина ліцензії для медичного закладу – чи вони дотримуються міжнародних протоколів. Відтак через медичну ліцензію закладу ми можемо частково впливати на тих лікарів.
– Хто буде здійснювати ліцензування?
– МОЗ. Національна служба здоров’я розподілятиме кошти і слідкуватиме за якістю, стежитиме, чи все відбувається згідно з протоколами.
Наприклад, вам виписують якісь ліки. І подають на Національну службу здоров’я, аби їх оплатити. А там є ліки, які не включені до національного переліку, вони не оплачуються.
Якщо це повторюється багато разів – включається МОЗ і робить інспекцію медичного закладу. Тоді ми зможемо в лікаря забрати ліцензію. Це займе багато часу, аби ми це змінили.
– Коли ці міжнародні протоколи почнуть діяти?
– На первинній ланці ми вже їх маємо – зараз якраз перекладаємо. Якби лікарі знали англійську, це було набагато простіше, але зараз мусимо все перекласти.
Але ідея в тому, що ми будемо зосереджуватись не на специфічних протоколах, а на джерелі протоколу. Адже протоколи змінюються щороку.
Щоб не переписувати цілий протокол, ми кажемо: на первинну ланку ми визнаємо ось ці певні вибрані протоколи.
Та вони постійно змінюються. Тоді ми теж беремо і змінюємо свої, а не чекаємо 8 місяців, поки наші експерти їх переглядатимуть і думатимуть. Ми будемо визнавати джерело і оновлювати протокол так, як це джерело їх оновлює.
Протокол – це не обладнання, а просто план дій: що робити в кожній окремій ситуації.
– Хочемо повернутись до питання якості лікарів. Чим сімейні лікарі, які мають по суті “робити” ось цю реформу первинки на місцях, відрізнятимуться від нинішніх? Адже вся система координат залишилась такою ж, як і була.
– Зараз йдуть дуже багато програм, які фінансуються Світовим Банком, ВООЗом, Швейцарським бюро співробітництва з додаткового навчання сімейних лікарів.
Ці навчання вже проходять. Ми тренуємо тренерів, які виїжджають і тренують лікарів. У більшості випадків це програми профілактики.
Адже лікарі первинної ланки займаються раннім виявленням показників. Вони можуть надавати допомогу на якійсь прості й невідкладні речі, але в переважній більшості це все ж профілактика і раннє виявлення проблем.
Лікар має пояснити пацієнту, як правильно харчуватись, імунізуватись, як стежити за своїм тиском і які симптоми у себе шукати.
Це є частиною цих базових медичних послуг, які будуть дуже чітко подані для всіх лікарів. Вони це й так знають і розуміють – але їм треба дати протоколи, аби пам’ятали, що саме треба перевірити у, наприклад, 30-річної жінки.
Усі йдуть до лікарів, якщо вони вже хворі, а не тоді, коли вони здорові. Ми будемо займатись громадським здоров’ям, а не лікуванням.
Ми зараз робимо програму реімбурсації ліків на захворювання серцево-судинних захворювань, бронхіальної астми і діабету ІІ типу, бо хочемо, аби на амбулаторному рівні ці пацієнти отримували безперервне лікування чи ліки, які їм потрібні.
Якщо вони будуть брати потрібні ліки від серцево-судинних захворювань, їм може не знадобитись стент.
При цукровому діабеті не можна пити таблетку кожен другий чи третій тиждень, це треба робити кожного дня. Так само з гіпертонією. Коли у Харківській області була програма реімбурсації по гіпертонії, вони мали 25% зменшення інфарктів, і на 30% зменшення інсультів. За 1 рік!
– Скільки і при якому навантаженні по кількості угод з пацієнтам може отримувати лікар?
– Заробітня плата сімейного лікаря залежатиме від ефективності роботи. За обслуговування кожного пацієнта держава платитиме в середньому 210 гривень на рік.
У середньому очікується, що лікар укладатиме близько 2000 договорів та відповідно дбатиме про здоров’я 2000 пацієнтів.
Для лікарів буде фінансовим стимулом вести більше пацієнтів. Пацієнт матиме право будь-коли змінити лікаря, якщо його не влаштовуватимуть надані послуги.